Конституційна реформа та питання Криму: пропозиції, перестороги, перспективи

Про перестороги та позиції


Від моменту створення кримської автономії в 1991 році тривали різноманітні дискусії про її зміст та перспективи. Зокрема й стосовно АР Крим та Севастополя. Під акомпанемент цих суперечок відбувався не тільки процес врегулювання “кримського сепаратизму” на початку 90-х, конституційний процес в АР Крим у 1996-1999 роках; але навіть у ближчий до наших днів час - у 2013 році - окремі політичні сили, приміром партія “Свобода”, виступали за проведення референдуму про скасування автономного статусу Криму. У мотиваційній частині таких пропозицій йшлося про неприпустимість існування територіальної автономії як такої в унітарній державі, про потребу перетворення АР Крим на область. У свою чергу, в представницьких національних інститутах кримських татар постійно говорили про відсутність в кримській автономії будь-яких чітко артикульованих гарантій стосовно збереження та розвитку кримськотатарського народу як корінного, а також щодо його гарантованого права на внутрішнє самовизначення.
Дискусії про потребу автономії загострилися після незаконної окупації Криму Росією. Зокрема, питання статусу, змісту автономії вкладаються в продукування бачення картини майбутнього Криму як частина міркувань щодо напрямів деокупації півострова.
Сьогодні можна викоремити три умовні складові поглядів щодо автономії:
- “Залишити все як є”. Така позиція не виключає можливості вирішувати проблему статусу півострова після де окупації Криму. Вона не зважає частині фігурантів розвивати законодавчі гарантії для розвитку мови та культури кримськотатарського народу. Адепти цієї точки зору вказують на те, що зміни статусу автономії може негативно оцінити більшість мешканців Криму, вони з пересторогою дивляться на майбутнє автономії в контексті трансформації, подекуди натякаючи на “сепаратизм кримських татар”. Ці позиції грунтуються на складності процедур конституційної реформи, посиланні на твердження, що це насамперед юридичне, але не політичне питання.
- “Кримський півострів – область”. Основа цієї позиції - зміни в Конституції потрібні, але без будь-яких спеціальних державних інститутів на кшталт “Верховної Ради Криму” чи навіть спеціальної кримської конституції, йдеться про скасування автономного статусу - “звідки всі проблеми”. При цьому прихильники таких перетворень не заперечують гарантії та розвиток соціокультурних прав кримських татар, в такій формі також можуть бути гарантії на розвиток кримськотатарської мови та культури, розвиток культурної автономії кримських татар, чи “національно-персональної автономії”. Сьогодні про “національну культурну автономію кримських татар” активно говорить країна-агресор.
- Кримськотатарська національно-територіальна автономія в складі України. Адепти цього бачення базують позицію на реалізації права на самовизначення кримських татар, що зможе гарантувати розвиток мови, культури, політичне представництво кримськотатарського народу, комплексні права інших національних груп у Криму. Серед прихильників такої позиції є значимою потреба у відновленні історичної справедливості, адже кримська автономія 1921 року була скасована після депортації кримськотатарського народу. Свого часу, у 1989 році, радянські документи часів перебудови, зокрема постанова ВР СРСР, рекомендували відновити права кримських татар через відновлення автономії з урахуванням і їхніх інтересів, проте саме думка кримських татар під час конституювання АР Крим не була врахована.
Назагал перші дві позиції - “Залишити все як є”, “Півострів -область”, як правило, не передбачають можливостей реалізації права на представництво, затвердження національних інститутів кримських татар, а охоплюють насамперед гарантії розвитку та реалізації мовно-культурних, освітніх прав в Україні, що також викликає неприйняття адептів кримськотатарської національно-територіальної актономії. У прихильників перших двох позицій існує низка застережень відносно того, що будь-які зміни статусу автономії можуть призвести до негативних політичних наслідків, запустити сценарії федералізації, починаючи від ініціювання “параду автономій” у представників інших національних меншин і завершуючи посиланнями на неприпустимість будь-яких “статусів” в контексті ОРДЛО.
Існує ще й четверта, негласна, група думок - “можемо ухвалити що завгодно, все одно Крим сьогодні не повернути”. Уголос про це майже не говорять, але така “політкоректність” стратегічно передбачає сценарій “Failed state”, такий популярний в РФ стосовно України, - це сигнал про готовність легко втрачати громадян та території.
Окрім цього, існують найрізноманітніші політичні пазли, пов’язані зі складністю будь-яких голосувань у Верховній Раді, а особливо щодо змін до Конституції. Президент П. Порошенко в травні 2017 року вказав, що готовий стати суб’єктом конституційних пропозицій, напрацьованих у рамках Конституційної комісії, проте важливо знайти 300 голосів у парламенті, а це дійсно може бути проблемою з огляду на різноманітні перестороги депутатів та й певну непріоритетність кримських питань у ВР.


Спроба відповідей на незручні запитання


Окрім позицій існує низка запитань та тверджень, чому реформи бути не може. Приміром, таке: хіба в унітарній країні може бути автономія? За кримськими татарами на автономію претендуватимуть представники національних меншин в інших регіонах, а це шлях до федералізації; Тоді треба надавати «особливий статус» ОРДЛО? Як реформа допоможе деокупації?
Популярним є твердження стосовно неможливості існування будь-яких автономій у складі унітарної країни, хоча світова практика має багато прикладів, які спростовують подібне твердження. В унітарній державі адміністративно-територіальні одиниці не мають суверенних прав, статусу державних утворень. Приміром, в унітарній Іспанії існує 17 автономних територіальних одиниць, три з яких визначені як території з високим рівнем самоврядування для «народів» або «націй», – басків, каталонців та валенсійців. В Унітарній Великий Британії існують Шотландія та Північна Ірландія, у 1998 році було створено власні парламенти у Шотландії та Уельсі, проводиться «політика деволюції» - делегування окремих повноважень з центру на місця. Унітарна Молдова має гагаузьку автономію, що якраз дозволило їй уникнути сценарію федерадізації, який активно нав’язувався з боку РФ.
Кримські татари - корінний народ України, він не є національною меншиною. Кримські татари, на відміну від національних меншин, не мають іншої національної батьківщини, це народ, який сформувався як цілісність у межах Кримського півострову. Твердження про корінний народ проголошувалися з початку 90-х, Конституція України містить 3 посилання на корінні народи, але ухвалення рішення зустрічало шалений спротив різноманітних громадських та політичних кіл – починаючи від комуністів і закінчуючи різними діячами, які вбачали в ухваленні такого рішення крок до кримськотатарського сепаратизму, що почасти триває й сьогодні, хоча не так риторично відверто. Ця традиція мала корені в радянсько-імперському дискурсі, який цілеспрямовано робив з кримських татар народа-зрадника, знищив у XVIII столітті кримськотатарську державність, провів депортацію кримських татар 1944 року, запроваджував у XVIII-XIX столітті ідею “російського Криму”.
Відсутність материнської Батьківщини, окрім іншого, означає, що можливостей для збереження та розвитку народу не буде ніде, окрім місця, де він сформувався як цілісність. Будь-який народ має право на самовизначення, кримські татари говорять про вираження цього права як українську національно-територальну кримськотатарську автономію. Посилання в цьому контексті на національні меншини, які мають свої держави за межами України не вбачається коректним. Що не заважає розвивати дійсні гарантії забезпеченню комплексних прав національних меншин в Україні, в тому числі й стосовно представництва. Безпідставні і посилання на “статуси ОРДЛО” в цьому контексті, бо в Луганській та Донецькій областях, на тимчасово неконтрольованих територіях не існує якогось окремого народу, а війна – наслідок агресії та підживлення збройного конфлікту з боку РФ.
Існують побоювання, що при можливості формування кримськотатарської національно-територіальної автономії Крим втратить “український зміст”, зокрема, при затвердженні рекомендацій парламентських слухань окремі депутати висловлювали побоювання, що кримськотатарска національно-територіальна автономія не враховує права етнічних українців у Криму. Проте на півострові до деокупації існувало 7 українських шкіл, а українці практично були меншиною в меншині, права яких не було забезпечено належним чином. Політичне представництво протягом багатьох років здобувалося виключно завдяки політичним угодам з політичними інститутами кримських татар, в останній ВР АР Крим була фракція “Рух-Курултай”. Адепти створення кримськотатарської національно-територіальної автономії вказують на обов’язковість врегулювання всіх питань взаємодії різних національних груп у Криму. Також, надаючи відповідь на те, як це сприятиме де окупації, вказується врахування відповідного фактора під час гипотетичних перемовин стосовно Криму.


Про майбутнє


Так чи інакше, дискусії навколо конституційних змін стосовно Криму може об’єднувати солідарна думка, що обрана в 1991 році форма - АР Крим - фактично була задумана як територіальна автономія етнічної більшості та стала наслідком домовленостей комуністичних еліт, прорадянської більшості, що заклало апріорі прояви прорадянського сепаратизму та підвалини для окупації. Де-факто це була специфічна російська національно-територіальна автономія, в АРК фактично не виконувалося законодавство України про державність української мови, до 2013 року в Криму освіту російською мовою отримували 89,4% школярів, у той час як українською і кримськотатарською – відповідно 7,3% і 3,1%. Представницьку владу в АРК – Верховну Раду – формували партії, які у виборчих програмах ставили вимогу російської мови як другої державної, артикулювали різні форми проросійської орієнтації. Так, за результатами виборів до ВР АРК лише 5 мандатів зі 100 отримали представники партії Народний Рух України (за списками якого балотувались і представники Меджлісу), яка у своїй виборчій програмі не експлуатувала проросійської риторики; решта – демонстрували відверті проросійські позиції. Ще більшою мірою подібна характеристика відповідала статусу Севастополя до 2014 року. За всіма ознаками це було місто зі статусом регіону, який представляв собою російську національно-територіальну автономію без будь якихось балансів інтересів різних громад.
Дискутуючи про майбутнє, яке ми закладаємо тут і тепер, це потрібно враховувати та намагатися збалансувати інтереси і повідомлення для різних груп співгромадян, позбувшись упереджень та стереотипів. Адже саме проактивна позиція - пропонувати, слухати та аналізувати, відхід від радянських наративів допоможе змінам на краще.

 

Юлія Тищенко, Український незалежний центр політичних досліджень,
УНЦПД, Research Update, рік видання 25, № 13 (765), 26 травня 2017 року

Назад до переліку матеріалів